Ефективного використання матеріальних ресурсів


Раціональне та економне витрачання окремих еле­ментів оборотних фондів підприємств має неаби­яке економічне значення. Це зумовлюється пос­тійним збільшенням абсолютного споживання сировини, матеріалів, енергії для виробництва продукції в різних галузях народного гос­подарства, переважаючою часткою матеріальних витрат у загальній її вартості. Економія матеріальних ресурсів, що характеризується зниженням абсолютної та питомої витрати окремих видів ресурсів, дає змогу з такої самої кількості сировини й матеріалів виготовля­ти більше продукції без додаткових затрат суспільної праці, підви­щувати ефективність виробництва в цілому на кожному під­приємстві.

Для вимірювання ступеня ефективності використання оборот­них фондів існує відповідна система техніко-економічних показ­ників.

На підприємствах тих галузей, що переробляють первинну си­ровину, застосовують показник (коефіцієнт) виходу або видобут­ку готової продукції з вихідної сировини. Наприклад, на під­приємстві кольорової металургії таким показником служить коефі­цієнт видобутку міді з руди, а на цукровому заводі — вихід цукру з буряків. На підприємствах окремих галузей народного господар­ства показником ефективності використання сировинних ресурсів є витрата сировини на одиницю готової продукції. Так, на ком­бінатах (заводах) чорної металургії застосовується показник витрати сировини (залізної руди, вугільного коксу, флюсів) на одну тонну чавуну, а на підприємстві з виробництва мінеральних добрив — витрати сірчаної кислоти на тонну суперфосфату тощо.

На підприємствах обробної промисловості для цієї мети засто­совують коефіцієнт використання матеріалів, тобто відношення чистої ваги (маси) виробу до норми або фактичної витрати конст­рукційного матеріалу. Для окремих видів матеріалів розраховують такі показники, як коефіцієнт використання площі матеріалу (лис­товий прокат, тканина, шкіра), коефіцієнт використання об'єму ма­теріалу (деревина) тощо.

Ефективніше використання оборотних фондів передбачає пере­довсім розв'язання конкретних завдань з економії сировини, мате­ріалів, палива, електроенергії. Заведено розрізняти джерела і шля­хи економії матеріальних ресурсів. Джерела економії показують, за рахунок чого можна досягти економії ресурсів, а шляхи еконо­мії — як саме, за допомогою яких заходів можна заощаджувати ті чи ті види матеріальних ресурсів. З усієї сукупності можливих за­ходів щодо економії матеріальних ресурсів слід виокремлювати ви­робничо-технічні та організаційно-економічні.

Найбільші резерви підвищення рівня ефективного викори­стання важливих видів матеріальних ресурсів зв'язано з ком­плексною переробкою сировини та широким застосуванням вто­ринних ресурсів.

Комплексна переробка сировини — це процес її промислової переробки, результатом якого є добування з вихідної сировини всіх корисних компонентів та їх повне використання, включаючи й тех­нологічні відходи. Економічна доцільність комплексної переробки сировини зумовлена великою цінністю так званої попутної про­дукції, що міститься у вихідній сировині. Наприклад, за добування природного газу побіжними продуктами є конденсати, гелій, сірка; нафти — горючий газ, сірка, йод, бром; мідної, мідно-колчеданової та мідно-цинкової руди — цинк (до 7%), залізо (понад 30%), сірка (до 45%), а також свинець, кобальт, молібден, золото, срібло та інші метали в кількості, яка забезпечує їхнє рентабельне видобування.

Значна частка побіжних продуктів у загальному обсязі продукції, що виробляється, свідчить про економічну доцільність комплекс­ної переробки вихідної сировини на підприємствах відповідних галузей народного господарства. Наприклад, понад 30% виробниц­тва різних видів хімічної продукції зосереджено на підприємствах кольорової та чорної металургії, 10% — на підприємствах целю­лозно-паперової промисловості.

Незважаючи на достатній рівень ефективності такого методу пе­реробки вихідної сировини досягнутий ступінь комплексності її ви­користання на більшості підприємств України не відповідає сучас­ним вимогам. Коефіцієнт використання багатьох видів комплекс­ної сировини протягом останніх років тримається на рівні не більше 50-60%.

Вторинні матеріальні ресурси — це залишки сировини (матері­алів), відходи виробництва і споживання, які можуть бути повтор­но використані для виготовлення продукції. За ознакою утворення вони поділяються на дві основні групи — відходи виробництва та відходи споживання.

До відходів виробництва включають: залишки сировини й ма­теріалів, що значною мірою втратили свою первісну споживну вартість (обрізки матеріалів, металева стружка, відпрацьовані ка­талізатори, технічне масло, жом, меляса, макуха, костриця тощо); побічні та побіжні продукти переробки вихідної сировини, які тех­нологічно неминучі (різні види шлаку, лігнін, побіжні гази, пуста порода тощо). Відходи споживання охоплюють відходи: виробни­чого споживання (різні цілком зношені елементи засобів вироб­ництва — брухт, гума, тара тощо) і побутового споживання (не­придатні речі домашнього вжитку, зношені взуття та одяг, макула­тура тощо).

За обсягом і цінністю найбільш важливе значення для промис­лового виробництва мають різноманітні вторинні метали, що утво­рюються у вигляді амортизаційного брухту і так званого оборотно­го металу (металева стружка, відходи ливарного виробництва), їхня частка в загальному матеріально-сировинному балансі сталепла­вильного виробництва становить понад 45%. Проте масштаби використання вторинних матеріальних ресурсів на підприємствах відповідних галузей промисловості України аж ніяк не можна ви­знати задовільними. Особливо це стосується побутових відходів. Наприклад, частка паперової макулатури у загальному обсязі сиро­вини для виготовлення паперу й картону становить нині трохи більше 20%, що майже в 2-2,5 раза нижче за технологічно можли­вий та економічно доцільний рівень.

Система показників, яка може вичерпно харак­теризувати ефективність основних фондів, охоп­лює два блоки: перший — показники ефектив­ності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці; дру­гий — показники рівня використання основних фондів у цілому та окремих їхніх видів. Необхідність виокремлення в само­стійну групу показників відтворення засобів праці, які характери­зують процес їхнього руху, технічний стан та структуру, зумовлена тим, що відтворювальні процеси істотно й безпосередньо вплива­ють на ступінь ефективності використання застосовуваних у ви­робництві машин, устаткування та інших знарядь праці.

Чинна система показників ефективності відтворення основних фондів в Україні потребує вдосконалення щодо методики обчис­лення деяких з них та повноти охоплення окремих сторін відтво­рення засобів праці. Так, наприклад, коефіцієнт оновлення визна­чається відношенням абсолютної суми введення основних фондів до їхньої наявності на кінець року, а коефіцієнт вибуття — відно­шенням обсягу вибуття основних фондів до їхньої наявності на початок року, що унеможливлює порівнювання цих відносних по­казників. Тому визначення коефіцієнтів відтворення основних фондів за середньорічною їхньою вартістю треба вважати методо­логічно більш правильним.

Необхідно також розрізняти дві форми оновлення основних фондів — екстенсивну та інтенсивну. Екстенсивне оновлення ха­рактеризує темпи збільшення обсягу експлуатованих основних фондів. Інтенсивне оновлення передбачає заміну діючих основних фондів новими, більш ефективними. Проте процес виведення з ек­сплуатації застарілих і спрацьованих основних фондів не можна ототожнювати з інтенсивним оновленням діючих засобів праці. Реальний господарський оборот охоплює не лише введення в дію нових і виведення з експлуатації спрацьованих фондів, а й пере­дачу певної їхньої частини з балансу одного підприємства на ба­ланс іншого.

Поряд з цим у систему показників ефективності відтворення основних фондів доцільно включити два нові: коефіцієнт інтен­сивного оновлення (співвідношення обсягів вибуття і введення в дію за певний період); коефіцієнт оптимальності вибуття основ­них фондів (відношення фактичного коефіцієнта вибуття до нор­мативного).

Показники, що характеризують рівень ефективності викорис­тання основних фондів, об'єднуються в окремі групи за ознаками узагальнення й охоплення елементів засобів праці. Економічна суть більшості з них є зрозумілою вже із самої назви. Пояснень потре­бують лише деякі, а саме:

коефіцієнт змінності роботи устаткування — відношення загальної кількості відпрацьованих машинозмін за добу до кількості одиниць встановленого устаткування;

напруженість використання устаткування (виробничих площ) — випуск продукції в розрахунку на одиницю устаткування (загальної або виробничої площі);

коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування — від­ношення кількості виготовлених виробів за одиницю часу до техні­чної (паспортної) продуктивності відповідного устаткування.

З-поміж показників використання устаткування та виробничих площ найбільш відомим і широко застосовуваним на практиці є коефіцієнт змінності роботи устаткування. Проте використову­ваний на підприємствах спосіб його розрахунку не можна визна­ти досконалим, оскільки він не враховує внутрізмінних втрат робочого часу. У зв'язку з цим коефіцієнт змінності методологіч­но правильніше буде обчислювати, виходячи з коефіцієнта використання календарного фонду часу і максимальної змінності ро­боти устаткування, яка дорівнює трьом за восьмигодинної трива­лості зміни. Отже, за коефіцієнта використання календарного фон­ду часу, наприклад, 0,6 коефіцієнт змінності роботи устаткування дорівнюватиме 1,8 (3,0 х 0,6).

Головною ознакою підвищення рівня ефективного використання основних фондів того чи того підприємства є зростання обсягу виробництва про­дукції. Кількість же виробленої продукції за наяв­ного розміру виробничого апарату залежить, з од­ного боку, від фонду часу продуктивної роботи машин та устаткуван­ня протягом доби, місяця або року, тобто від їхнього екстенсивного завантаження, а з іншого — від ступеня використання знарядь праці за одиницю часу (інтенсивного навантаження). Отже, усю сукупність технічних, організаційних та економічних заходів щодо ліпшого ви­користання основних фондів підприємства можна умовно поділити на дві групи: 1) збільшення екстенсивного завантаження; 2) підви­щення інтенсивного навантаження.

Однак треба наголосити на двох важливих обставинах.

По-перше, якщо екстенсивне завантаження машин та устатку­вання обмежується тільки календарним фондом часу, то можливості підвищення інтенсивного навантаження устаткування, його продук­тивності практично не є такими обмеженими.

По-друге, здійснення заходів екстенсивного напрямку, як пра­вило, не потребує капітальних витрат, а підвищення рівня інтен­сивного використання виробничого апарату зв'язане зі значними інвестиціями; проте останні порівняно швидко окупаються за ра­хунок одержаного внаслідок інтенсифікації додаткового економіч­ного ефекту.

Великим резервом збільшення продуктивної роботи виробни­чого устаткування є максимально можливе скорочення його про­стоїв. На підприємствах з дискретним виробництвом кількість не використовуваного протягом доби устаткування нерідко досягає 15-20% загального його парку, а внутрішньозмінні простої ста­новлять 10-15% робочого часу. Це спричиняється: неузгоджені­стю пропускної спроможності окремих цехів і дільниць; незадов­ільною організацією технічно-профілактичного обслуговування та ремонту устаткування; браком робітників тих чи тих професій; пе­ребоями в забезпеченні робочих місць матеріалами, електроенер­гією, комплектуючими виробами, оснащенням, пристроями, підйомнотранспортними засобами тощо.

Для підприємств ряду галузей індустрії, і передовсім машино­будування, надзвичайної гостроти набула проблема підвищення ко­ефіцієнта змінності роботи виробничого устаткування. В Україні цей показник нині є невиправдано низьким і свідчить про наявність достатньо великих резервів ліпшого використання знарядь праці. Якщо довести реальну змінність роботи металообробного устатку­вання до раціонального рівня (1,7-1,8), то можна буде збільшити випуск машинобудівної продукції більше ніж на 30%.

Значному поліпшенню екстенсивного завантаження засобів праці сприяє зниження частки недіючого устаткування, яка на промис­лових підприємствах України є дуже значною (кілька десятків ти­сяч одиниць), а також виведення з експлуатації зайвого й неефек­тивно використовуваного устаткування та організація завдяки цьому повноцінної двозмінної роботи. За існуючими розрахунка­ми, здійснення таких заходів дало б можливість підвищити фондо­віддачу на підприємствах різних галузей промисловості та народ­ного господарства на 10-15 і більше відсотків.

Вирішальне значення для підвищення рівня інтенсивного вико­ристання основних фондів має своєчасна заміна та модернізація фізично спрацьованого й технічно застарілого устаткування. Для підтримування порівняно високого технічного рівня виробництва на підприємствах треба щорічно замінювати 4-6% і модернізувати 6-8% діючого парку машин, устаткування та інших видів знарядь праці.

До важливих факторів, що зумовлюють зростання продуктив­ності устаткування за одиницю часу, належать також запроваджен­ня нових технологій, інтенсифікація виробничих процесів. Підприє­мствам різних галузей властиві специфічні способи інтенсифікації технологій виготовлення продукції, виконання робіт або надання виробничих послуг (застосування, наприклад, киснево-конвертер­ного методу виплавлення сталі в чорній металургії; використання різних каталізаторів, високих температур і тиску — у хімічній про­мисловості; обробка металу тиском, точні методи литва — у машинобудуванні тощо). Широке використання природного газу та кисню разом зі збільшенням температури дуття й тиску під колош­ником домни забезпечує зростання виробництва чавуну майже на третину.

Значного підвищення інтенсивного навантаження устаткування на підприємствах можна досягти завдяки застосуванню прогресив­них форм і методів організації виробництва (концентрації, спеціа­лізації, кооперування та комбінування; гнучких, потокових і ротор­но-конвеєрних ліній), що уможливлюють використання високо­продуктивного автоматизованого устаткування. За свідченням спе­ціальних досліджень, на підприємствах машинобудування виготов­лення конструктивно й технологічно однорідних деталей на пото­кових лініях забезпечує підвищення навантаження устаткування на 20-30%.

Досить істотні резерви ліпшого екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів можна реалізувати з допомогою освоєння у стислі строки проектних показників, уведення в дію нових технологічних агрегатів, ліній, устаткування. За даними ви­біркового обстеження кількасот підприємств різних галузей про­мисловості та будівництва, середній фактичний період освоєння ви­робничих об'єктів становить 5-6 років. Проте технічно та еконо­мічно обґрунтовані розрахунки свідчать про реальну можливість досягнення проектних показників виробничих об'єктів на підприє­мствах добувної промисловості за півтора-два роки, а обробної — за один рік і навіть швидше.

За умов ринкової економіки процес господарювання в цілому має передбачати достатні економічні стимули для забезпечення ефективного використання основних фондів, усього майна підприємств. Дійова система таких колективних та індивідуальних економічних стимулів на підприємствах різних галузей народного господарства України поки що перебуває тільки на стадії станов­лення й розвитку.

Швидкому її запровадженню сприятимуть: реалізація програми роздержавлення та приватизації власності; широке акціонування підприємств, система їхнього оподаткування; побудова механізму оплати праці залежно від кінцевих результатів виробництва; більш гнучка амортизаційна та інвестиційна політика; державна підтримка великих інвестиційних проектів, підприємницької та зовнішньо­економічної діяльності тощо.

=========================